Роздуми на тему вибору сучасних овчин у перспективі історичної реконструкції.

Яремчук Є.С., науковий співробітник НМНАП НАН України, 2010 р.

Останнім часом нагальним стало питання доповнення комплексу одягу комплектом для холодної пори року. Розглядаючи письмові і зображальні пам’ятки історії та культури, а також етнографічний матеріал, можемо собі уявити яким був зимовий одяг наших пращурів у ХVII ст. Неодмінним елементом теплого одягу був кожух. Шилися кожухи з овчин. І тут перед сумлінним реконструктором постає декілька питань – по-перше, що таке «овчина» (як недивно але не всі це знають); по-друге, якою саме повинна бути ота овчина ; і третє – «а шо, єсть какаято разніца?»

Примітка. Якщо у вас дійсно виникали такі питання, то читайте цю статтю далі. Якщо ж ні, то не морочте собі голову і продовжуйте купувати «мєха» в переходах метрополітену.

Отже, що ж таке овчина. Овчина – це шкура знята з вівці віком від 6 місяців. У нашій країні овчини вважаються основним видом хутрової сировини та використовуються для виготовлення шуб, кожухів, кожушанок, хутряних курток, жіночих та дитячих хутряних пальто, шапок, комірів, рукавиць і т. ін.. За призначенням овчини поділяються на хутрові, шубні та шкіряні.

Хутрові овчини мають однаковий вовновий покрив. Їх отримують від тонкорунних та напівтонкорунних порід овець. Дуже цінні хутрові овчини отримують від овець цигайської породи. В народі ці овчини широко відомі під назвою цигейки. Хутрові овчини шиють хутром назовні.

Максимальна довжина вовни на хутрових овчинах великого значення немає, оскільки під час обробки овчину підстригають, але мінімальна – 1 см. Доречі, якщо хутрова овчина має білу вовну і природній люстровий блиск її, справні майстри, легко імітують під хутро різних хутрових звірів (котик, бобер, видра, тхір, тигр, леопард та інші).

За довжиною вовнового покриву хутрові овчини поділяють на вовнові, які мають довжину штапелю (вовни) 3 см, та напіввовнові – від 1 до 3 см.

Шубна овчина має неоднорідний вовновий покрив та щільну еластичну міздру. Її отримують від грубововнових та напівгрубововнових порід, а також помісей, які мають неоднорідний вовновий покрив. Використовують їх для виготовлення шубних виробів – дублянок, кожухів, бекеш, кожушків, жилетів, які шиють переважно волосяним покривом всередину (за винятком комірів до шубних виробів). Вовновий покрив шубних овчин повинен мати оптимальне співвідношення пуху та ості (волокна вовни поділяються на такі типи – пух (5-30 мкм), перехідний волос (30,1-52,5 мкм), ость (52,5-210 мкм),сухий волос, мертвий /в технологічному плані/, волос (75-420 мкм), покривний волос), має бути міцним, м’яким та стійким до звалювання. За довжиною вовнового покриву, шубні овчини поділяють на вовнові, які мають довжину волосу завбільшки 6 см, напіввовнові – 2,5–6 см та короткововнові – 1,5–2,5 см. Міздра у шубних овчин має бути міцною, тонкою, легкою та стійкою до несприятливих впливів зовнішнього середовища.

За породами розрізняють овчини романівські, російські, степові.

Романівська є найкращою шубною овчиною у світі: пух довший за ость (м’яка на дотик, гарна поверхня овчини завдяки наявності завитків пуху над остю), сіро-блакитний колір (поєднання білого пуху й чорної ості), товста і пружна ость (стійкість проти зминання і звалювання вовнового покриву овчин), добра густота вовни, тонка, міцна, щільна і легка міздря. Розрізняють пояркову овчину (молодняку 5–6-ти місячного віку, основна і найцінніша товарна продукція) і стариці – овчини від старих тварин.

До російських овчин відносять шкури від решти грубововнових порід овець. Вони відрізняються значною кількістю пуху і відносно тонкою остю. За довжиною вовни поділяються на вовнові (понад 6 см), напіввовнові (від 1,5 до 6 см) і низькововнові (від 1,5 до 2,5 см).

Для степових овчин характерна значна кількість пуху та багато грубої ості і мертвого волосу. Вони великого розміру, важкі (одержують від курдючних та дорослих каракульських овець).

Шкірні овчини – непридатні для виготовлення шубних і хутрових виробів шкури, з яких знімають волос і використовують їх для виготовлення лайки, замші, шевра, хромової, галантерейної та підкладкової шкіри.

А тепер, розібравшись з класифікацією овчин перейдемо до порід овець. Україна з давніх часів була вівчарською державою. Наявність овець на території сучасної України з давніх давен підтверджується археологічними матеріалами та історичними літописами. Люди розводили овець і під час Трипільської культури і за часів Київської Русі. Вівчарство було складовою частиною діяльності кочових племен, особливо скіфів. Про це свідчать унікальні фігурки на золотій скіфській пекторалі.

В часи козаччини українські козаки в своєму господарстві обов’язково тримали овець для забезпечення себе смушками на шапки, овчинами на кожухи та вовною на свити та інший одяг.

Великими вівцезаводчиками були останній гетьман запорізьких козаків Петро Калнишевський і останній гетьман України Кирило Розумовський.

Нажаль овчина не всіх порід овець підходять нам для реконструкції зимового одягу. Адже більшість порід овець, яких сьогодні розводять в Україні створені відносно недавно. Наприклад, найпоширеніша шубна порода романівська була виведена в другій половині ХVIII ст.. в колишньому Романово-Борисоглібському повіті (тепер Тутаївський район Ярославської області РФ). А поширення на теренах України набула у XIX ст..

Цигайська порода одна з найстаріших порід світу. Виведена методом народної селекції на території Балкан та Малої Азії. На територію України, а точніше на її південь вівці цигайської породи потрапили в XIX ст. з переселенцями-болгарами з Бессарабії та румунськими кочівниками-вівчарами з Трансильванії.

Каракульська порода створена народами Межиріччя і півдня басейну рвчок Сирдар’ї та Амурдар’ї (в сучасних Узбекистані і Туркменистані). Це давня культурна порода. Тривалий час вважали, що вона має арабське походження, поки глибокі наукові дослідження і ретельне вивчення письмових історичних матеріалів не внесли деяку ясність. Особливо треба відмітити «Книгу шляхів і країн» (978 р.) відомого арабського мандрівника Ібн Хаукаля. У ній йдеться про шкурки овець дивовижної краси і цінності, які трапляються тільки в Туркестані і Хорезмі.

На території України до XIX ст. була достатня кількість аборигенних і локальних порід, які через інтенсивне ведення тонкорунного і напівтонкорунного вівчарства зовсім зникли. Серед таких аборигенних порід – волосшька, решетилівська, малич, чушка.

Але всеж-таки , в Україні збереглась одна аборигенна порода – сокільська. Розводять овець сокольської породи винятково в Україні. Свою назву вона дістала від села Сокілка Кобилянського району Полтавської області, яке на початку XV ст. Було великим торговим центром. Створена ця порода на Полтавщині у процесі тривалої селекції з можливим використанням овець каракульської породи та кримських маличів. Вівці цієї породи мають сіру або чорну грубу, косичної будови вовну. Особливо цінуються за смушки голубого та сталевого кольору з густим і блискучим повнозавитим волосом.

Література

1. М.В.Штомпель, Б.О.Вовченко Технологія виробництва продукції вівчарства – К.: Вища освіта, 2005. – 343с.
2. В.О.Сухарльов, О.ПюСухарльов Вівчарство. – Х.: Еспада, 2003. – 256с.